Стоп-Земля: продюсерка Віка Хоменко розповіла, як знімали фільм
20 січня в український прокат вийшов фільм Катерини Горностай «Стоп-Земля» про підлітків, дорослішання і перше кохання. Ще до прем’єри в Україні фільм був відзначений на кількох кінофестивалях: отримав «Кришталевого ведмедя» від юнацького жюрі на Берлінал, премію від «Кіноколо» й став лауреатом ОМФК. Enjoying Club поговорив з Вікою Хоменко, одним з продюсерів фільму «Стоп-Земля», про те, як знімали стрічку, з якими труднощами довелось зустрітися знімальній групі та чому тема дорослішання торкається кожного з нас.
Enjoying: Що було найскладнішим завданням при створенні фільму?
Віка Хоменко: Ідея цього проєкту до Каті прийшла ще 2016-го року. Ми тоді вирішили зробити перше дослідження і поспілкуватися з підлітками (запрошували знайомих, знайомих знайомих, усіх, кому було цікаво прийти). Це були довгі інтерв’ю, повні одкровень і паралелей з нашим 16-річчям. Пам’ятаю, як нас тоді дуже зачепив той факт, що шкільних дискотек уже майже ніхто не робить. А в моєму юнацтві це була чи не найкульмінаційніша подія серед довгих «шкільних днів» — справжній ритуал: як, з ким ти підеш, кого побачиш, яку музику взяти з собою.
Ну, а потім почалася довга подорож в 5 років: пошук фінансування, презентації на кіноіндустрійних майданчиках, пітчинг в Держкіно, підготовка, зйомки, монтаж… І паралельно знову робота на майданчиках, пошук сейлз-агента, робота по міжнародній промо-стратегії і, нарешті, прем’єра та зараз підготовка до прокату.
Це мій повнометражний дебют у ролі продюсерки. І вже тому — найскладніший, найстресовіший, найболючіший і найпрекрасніший. Здається, я використала усі «най». (Посміхається). І я дуже вдячна нашому продюсерському колективу, моїм колегам — Віталію, Олі, Наташі, за те, що ми разом пройшли цей шлях. Адже від початку ми розуміли, що все має бути чітко сплановано, бо працювати будемо більшою мірою з непрофесійними акторами та акторками, що треба створити акторську лабораторію і потім відразу заходити в зйомки, що порушити цей план не можна.
А ще й за цей час ми пройшли і карантинні обмеження, що припали на завершення зйомок і змусили посунути в графіку певні знімальні дні. Тобто перед нами стояло так багато викликів (і не лише продюсерських)! Лише завдяки сильній, готовій викладатися на повну, талановитій команді і вдалося впоратися. Мені здається, усі працювали на такому юнацькому максималізмові й натхненні, що для всіх нас фільм значить дуже багато.
Enjoying: Чому, на вашу думку, важливо знімати зараз картини про підлітків, емоційну сторону дорослішання?
Віка Хоменко: Я б не сказала, що наш фільм можна описати виключно як історію про підлітків. Для мене це радше історія першої поворотної точки в житті людини, розказана через закоханість, а також через такі різні любові (між друзями зокрема). І мені так подобається, що не важливо, скільки тобі років — 16, чи 32, чи 55 — переглядаючи цей фільм можна зрозуміти про себе більше. І рухатися далі життєвим шляхом, навчитись приймати, що не все від нас залежить, зуміти наважитися на перший крок. Мені б щиро хотілося, щоб ті, хто подивиться фільм, — прониклися саме таким відчуттям.
Enjoying: Як відбувався кастинг? За якими критеріями вибирали акторів?
Віка Хоменко: У Каті є справді непересічний талант упізнавання в розмові зі співбесідником його справжності, речей, які турбують його/її тут і зараз, які хочеться проговорити. Це така тиха і делікатна річ, яка можлива лише при змістовній і тривалій розмові. Власне, так і були побудовані «кастинги» — розмова віч-на-віч. Тобто зовсім не в класичному, «кіношному» розумінні цього слова. Тому традиційних критеріїв як таких тут не було.
Загалом ми отримали близько 800 заявок (когось ми знаходили за опен-колом, когось зустрічали і запрошували під час дослідження шкіл). Зрештою 75 підлітків пройшли кастинг-інтенсив і 25 – потрапили до лабораторії. Усі вони дуже різні. Все так, як було б у справжньому 11-А класі.
Enjoying: Як виникла ідея створити акторську лабораторію?
Віка Хоменко: Власне після формування нашого «класу» була створена акторська лабораторія. Вона стала надважливим фундаментом (можливим завдяки ґранту від Українського культурного фонду) для подальшої підготовки та зйомок.
Пам’ятаю, як напочатку ми пробували певні техніки з руху, голосу, пластики особисто, щоб сформувати програму для лабораторії. Я брала участь, а Катя фільмувала. І можу, як учасниця, сказати, що ці техніки дуже круто позбавляють від фальші, дарують таке приємне світле відчуття наповненості та свободи.
За час лабораторії важливо було сформувати колектив, зрозуміти в яких ролях кожен з них має бути, дати змогу їм звикнути до камери (уся лабораторія фільмувалася) та імпровізації.
Фактично лабораторія стала місцем, де відбувалися різні заняття: вони писали та ставили етюди, Катя ставила з учасниками документальні п’єси, були заняття з руху, голосу, драматургії. Нам пощастило працювати з одними із кращих викладачів та викладачок. Це тривало протягом декількох місяців, тричі на тиждень.
Enjoying: Наскільки відрізняється школа, яку створили в картині, від школи, в якій навчались ви?
Віка Хоменко: Наша «школа» на екрані — це багато різних шкіл і «не шкіл» одночасно. Тут велика заслуга нашого художника-постановника Макса Німенко. Колір стін, моделі дверей, інформаційні таблиці, гербарії, столи, рослини — «архітектура», яку він «збудував» на екрані, підсвітила, створила акцент на людині, яка вдумлива і уважна й до простору. Ось таким, як на мене, і є відчуття від «школи» у фільмі.
Цікаво, що один із найхарактерніших моїх спогадів про мою школу — це запах натертою якось рідиною для блиску підлоги. Це робили якраз напередодні 1-го вересня. Блакитні стіни, натертий до блиску паркет, і ні до чого не можна торкатися. Було дивне від того відчуття: ніби ти зайвий для цього простору. У нашому фільмі — інакше.
Насправді в школі проходить дуже велика частина нашого життя, і мені подобається, що у «Стоп-Землі» на кожному рівні зчитується ця взаємодія з простором. І в думках того, хто дивиться фільм, формується таким чином інший стиль та внутрішня «архітектура» шкіл.
Enjoying: Чи ви пам’ятаєте свої шістнадцять? Як ви почувалися тоді? Наскільки атмосфера на екрані відрізняється від пережитого особисто вами?
Віка Хоменко: На моє суб’єктивне переконання — усі пам’ятають свої шістнадцять!
Тоді я почувалася по-різному. Думаю, як і будь-хто інший. Тому мені і подобається, що можна упізнавати себе в комусь із наших героїв та героїнь на екрані. Й може навіть і «запитати» щось у себе шістнадцятирічного. Власне, тим і чудові «інтерв’ю», які є в фільмі. Ці вставки, які стирають грань між ігровим і документальним, позаяк стирають межі і в часі, дають можливість бачити себе зміненим, усвідомлювати і приймати свою плинність, а також зрештою кінечність.
Фото: Ігор Єфімов, Нікон Романченко, Назар Фурик та надані пресслужбою картини «Стоп-Земля»
Читайте також:
Стоп-Земля: В український прокат виходить стрічка Катерини Горностай про підлітків та дорослішання
Сміятися подано: В Україні стартує Фестиваль комедійного кіно
