Леся Українка: 4 хлопці та одна дівчина

Смілива, сильна, незалежна… Леся Українка дійсно була такою, як свідчить офіційна біографія. А ще ніжною, коханою, вільною у своїх судженнях і сучасною. Навіть дуже.

Колеги за цехом прозвали Лесю Українку “квіткою Ломикамінь” – за силу волі й мужність. Згодом Ломикамень перетвориться на ніжний едельвейс, який вона разом з Сергієм Мержинським знайдуть на Ай-Петрі. Лесі квітка видасться знаком кохання (а дарма!), і вона подарує їй своє прізвисько. Бо квітка-Леся і сама зросла серед каміння.

Квітка Ломикамінь

Коли Лариса, хворобливе маля, тільки-но народилася, мати одразу виїхала відпочивати на води, «правити нерви», що розігралися. «Палка громадська діячка» воліла забути про період дитячого плачу і хвороб. Виходив дівчинку батько – Петро Косач. Чоловіки назавжди стануть для Лесі прихистком чи взірцем – як відомий дядько Михайло Драгоманов. А от материного схвалення вона завжди хотіла, але не могла отримати. Але чи не в матір вона вийшла вдачею? Матір, про яку колеги сказали: «Це та баба, що їй чорти черевики на вилах подають».

Ольга Косач, відома письменниця Олена Пчілка, була матір’ю-перфекціоністкою. Сталевій жінці було потрібно, аби її діти були в усьому найкращі – знали мови, віртуозно грали на фортепіано, були кращими українцями ніж сучасники. Вона тримала діток на домашній освіті, боячись, що в школі вони обросіяняться. І Леся намагалася заслужити любов матері, в шість — вишивала, в дев’ять писала вірші, в 19 написала підручник з історії східних народів, вивчила сім мов. Проте сестра Оля вважала, що мати Лесю недооцінювала, не любила її «потаємну вдачу». Лариса була непоступливою, матір це дратувало. Але саме впертість і сильна воля протистояла матері тоді, коли в житті дівчини зʼявлялось кохання.

Хлопці гарні, але чужі

То були буремні часи для жінок — перші розмови феміністок про те, що жінки мають право будувати життя за власним розсудом, пошуки різних форм кохання, експерименти з подружніми стосунками. І Леся була надто сучасною, навіть у коханні.

Її перше кохання звали Максимом Славінським, другом старшого брата Михайла. Симпатичний веселий хлопець, схожість поглядів, смаків — і ось розмови тривають довше, стають романтичнішими. Але матері хлопець не подобався, а Лесі було лише 15. Тож стосунки непомітно зів’яли.

Другим став красень Нестор Гамбарашвілі. Студент наймав кімнату у квартирі Косачів і платив вчителюванням. Леся брала уроки грузинської та латини в обмін на французьку, якої навчала його. Її полонив контраст між палкою вродою молодика і тихим терпінням, з яким завжди проходили уроки. Чи було то кохання, чи тільки мрії — але Нестор приніс їх у жертву вигідному шлюбу. «Попався жучку у панську ручку», — іронічно висловилась Леся. Проте мати, про всяк випадок, сховала від дівчини подарований Нестором клинок.

Зламаний квіте

З соціал-демократом Сергієм Мержинським Леся познайомилась у Ялті, куди виїхала на лікування. Їй настільки було погано, що дорогою, коли ніхто не бачив, вона лягала на бруківку, аби стишити біль. «…гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей», — писала Леся, захоплена романтикою марксизму, це було на той час модно.

Мержинський страждав на сухоти. Він повільно вмирав і знав про це. Співчуття поєдналося з ніжністю до тихого блакитноокого хлопця у вибухову суміш. Лесиної любові Сергій потребував найбільше, проте не міг дати їй нічого, окрім дружби.

Леся залишалась з ним до самої смерті у маленькій орендованій кімнатці, хазяйка якої позирала на поетку з презирством. Сергій, розуміючи, що чинить, як егоїст, не відпускав дівчину. Ба більше, просив написати листа іншій жінці. В ніч його смерті Леся написала поему “Одержима”. А після загибелі «коханого зламаного квіту» опинилась у персональному кошмарі. Найгірше, що на доданок до туберкульозу кісток, вона заразилася ще й на сухоти.

І тут на сцені з’являється вона. Оля.

«Хтось когось любить»

Відомо, що Кобилянська врятувала Лесю від розпачу після смерті Мержинського і виходила. Ніжною дружбою покрила душевні рани. Про ці стосунки свідчать листи. Дуже дивні листи, сповнені натяків і пестливих зворотів — такого собі секстингу, як сказали б сьогодні.

Відомо, що вони писали лише в третій особі, чоловічому роді, називали одна одну «хтосем», «хтосічком», «біленьким і чорненьким» і передавали «паси». Тобто пестливі дотики, які вони позначали хвилястою і прямою лініями, точками.

Ось він лист до «когось дуже любого»:

«…найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки; хтось ще сам не знає, як і чим він міг би те зробити, чі словами, чі очима, чі пасами, але він таки попробує. Ай, коли вже хтось буде з кимсь?!!»

Чи було між ними щось насправді, чи тільки в палкій уяві дослідників, ніхто напевно не знає. Але залишилася «Блакитна троянда» Лесі Українки та есе Кобилянської, де вона фантазує на тему жіночих стосунків, подібних до подружніх.

Чи жінка, чи матір?

Останню свою любов Леся знайшла вже на схилі свого короткого життя. Етнограф і юрист Климент Квітка був молодшим на дев’ять років, страх який бідний та зовсім непоказний. Гарував у конторі за маленьку зарплату, і мав утримувати мачуху та зведену сестру. Цілком зрозуміло, що Олена Пчілка вважала, що той зазіхає на гроші Косачів. Леся була змушена виправдовуватись, криючись, що вони Кльонею живуть у цивільному шлюбі.

«Ти не бійся «спільної кватири», бо та спільність виражається в тому, що наші кімнати рядом і коридор спільний, – ми не обідаєм разом, а кожне нарізно, – та й взагалі я не бачу, яка в тім біда, що мій найближчий друг найближче до мене живе», — писала вона.

Дійсно, у цих стосунках було мало пристрасті, багато материнського тепла і дружби. Рідні і друзі не розуміли, що поетка в ньому знайшла, вважаючи його геть не цікавим. А мати не являла шлюбу з «жебраком».

«У мами пробилося якесь несправедливо напасливе ставлення до Кльоні. Виникав неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т.п. «симптоми»… Се, я вже бачу, починається «ревність материнська», але… свого відношення до Кльоні я не зміню… не мамині холодні міни можуть нас посварити…» — писала Леся до сестри Олі.

Після чотирьох років спільного життя вони таки обвінчалися з Кльонею в Києві, у Вознесенській церкві на Деміївці, коли Лесі було 37. Подружжя прожило в Тифлісі до самої смерті поетки, дуже скромно. Не маючи можливості купувати те, що б хотілося, навіть книжки.

Після відходу «мами Лесі», Квітка вважав себе застарим для шлюбу і довго жив на самоті. Аж до старості здригаючись від ревнощів, коли при ньому вимовляли імʼя Сергія Мержинського.

Розповідають, що перед смертю Лесині очі стали яскраво блакитними, наче неземними, що помічали всі. І хто його зна, можливо, астероїд, відкритий у 1970 році й названий ім’ям поетки — 2616 Lesya, то є її змерзла душа, що вперто прямує крізь крижаний всесвіт. І мріє зустріти привітну планету, щоб спалахнути і згоріти без останку.

Фото: pixabay, Вікімедія

Читайте також:

Три книги для читання за кавою 1 січня 2022: вибір редакції

Илон Маск – опять богатейший человек мира. Привет Безосу!